“В школі я терпіти не могла Шевченка”

“В школі я терпіти не могла Шевченка”

В програмі “Без кордонів” – спільному проекті радіо “Ера”, “Голоса Росії” та “Політ.ua” взяла участь Марина Михайлошина –  художник, ілюстратор “Кобзаря”  для дітей. Розмовляв Микола Вересень.

Ви самі для себе можете пояснити той феномен, що художники не люблять говорити?

Це правда, але пояснити для себе цього я не можу. Художник любить малювати – це його мова.

Тобто перевести на людську мову, те що відбувається в середині Вас не можливо чи є спосіб?

Спілкування відбувається приблизно так, ми сидимо з моєю подругою і  розмовляємо про щось, потім  дивимось під ноги, купа листя або  сніг  – “Ой дивись, а якщо намалювати в такій гамі”. Решті людей це не цікаво зовсім. Є така дуже хороша фраза: “Говорити про живопис, те саме що танцювати  архітектуру”.

Нещодавно побачив світ дитячий “Кобзар” Шевченка, всі про це говорять і особливо про ілюстрації. Тобто  в якісь момент до Вас виникла конкретна пропозиція?

В школі я терпіти не могла Шевченка, тому якійсь період для мене Шевченко був закритий, а потім я випадково повела своїх знайомих в  Національний музей  Шевченка і  подивившись експозицію з власного віку і досвіду  я відкрила для себе унікальну людину. Дуже сильного художника, дуже інноваційного на свій час.

Коли я говорю  з художниками, всі як один, якщо вони здібні художники кажуть, він –  геніальний.  Ви теж  так вважаєте?

Так. Я можу це пояснити. Його викладачем був Брюллов, а що малював Брюллов? З  точки зору живопису і техніки  –  це сильні роботи, але з точки зору інноваційності  – ні. Шевченко малював реалістичні і сучасні сюжети, він випередив передвісників на  декілька десятиліть. Я вже не кажу про майстерність.

Може бути художник не егоїст? Я поясню –  масло, холст і він  сам, у нього нічого більш нема.  Йому не треба людей, колектив, він сидить і працює. Режисер не може бути егоїстом.

В принципі так, якщо дивитись в такому ракурсі, то сама я егоїстка.  Якщо я малюю мені більш ніхто не потрібен.  Я  ні  з ким не спілкуюсь окрім власної сестри. 

Якщо Вам замолять те що не подобається…

Я не буду малювати.  Після того, коли мені набридло працювати в рекламі  я вирішила не робити те, що мені принципово не подобається.  Життя коротке і хочеться трохи пожити.

Тобто, якщо художник талановитий, помітний то він  знайде хліб?

Це власне вибір кожної людини  і не тільки художника. Якщо людина хоче займатися творчістю і це для неї першочергове –  вона буде займатися творчістю. Якщо  для людини першочергове накормити власну  родину, тоді вона буде шукати де заробити. Для мене першочергове це творчість. Якщо мені буде вистачати заробити творчістю на фарби, тоді я буду щаслива.  Але мені  вистачає не тільки на фарби, я не  вибаглива людина.

Якщо людина займається справою  до якої у неї лежить серце  і вона щасливо в цьому, вона не буде зважати по перше  на не суттєві негаразди, а по друге життя складеться так, що  у неї буде можливість займатися тим, чим вона хоче.

Це  певна  філософія. Я думаю, що в Україні не багато людей, які б її поділяли, в Європі поділяли б відсотків 90%.

У мене так складається все життя. В 13 років  коли я прийшла в  мезостудію,  мене не хотіли брати і казали, що нема хисту і взагалі в такому віці дитина має малювати набагато краще. Але мені дуже хотілося малювати – це було принципово, я не хотіла займатися нічим іншим в житті.  Я вирішила, що будь там як, але я буду малювати  і дуже скоро стала найкращою ученицею, бо робила те  чого насправді хочу. 

 

джерело

Leave a Reply