Ліки від меланхолії

posted in: Блог | 0

В Києві сумно, перегоріло сонце, а в моєму персональному Києві щє й немає опалення. Я тотально мерзну і, щоб не перетворитись на Сніговичка в буквальному і переносному сенсах, обіймаю ручками гарячу чашку чаю і загортуюсь в милі дрібнички, з яких склалося моє життя, намагаюсь ними зігрітися. Коли глобально холодно, і все складно, і нічого неясно, мої дрібнички – моє "всьо". Вони такі прості, такі милі, такі теплі.

Весь день хочеться писати, написати якогось довгого-предовгого листа якійсь далекій близькій людині. Але мій турецький француз арабсько-англійського походження одружився і народив дітей і писати листи стало нікому.

I я завела нову традицію – листів більше не писати.
Якщо я вмію щось по-справжньому, впевнено, на прям реально 100 %, це заводити рятівні традиції. Восени так легко втратити почуття щастя. Традиція – це моя щоденна вітамінка від осінньої меланхолії. Щоб не захворіти нею, щоб не захлинутись нею і потонути в ній. Хоча від цього теж по-своєму можна кайфувати. З традиційно осіннім "Святом" Хемінгвея жбурляти вологе холодне листя.

Традиція – це зварити в турці запашну, з ароматом мигдалю, каву. Додати молока і смаколики. І порозмовляти про "все" з сестричкою, поки її маленька донечка спить свій обідній сон, а обід ще можна не готувати. Смаколики приносить з погулянки сестра, з мене – кава. Це теж вже традиція, і турочка як раз на дві особи – правильного сестро-розміру. Про правильний розмір зрозуміла сьогодні, коли довелось пити каву самій. Для однієї мене – забагато кави, та ще і без сестро-розмов.

Минулого року в цей самий час було тепло, бо було в Барсі. Традицією стало проводити першу половину дня в парку з Біблією. Виходила з готелю о 9й, купувала по дорозі у китайців жовто-гарячу хурму, солодкі банани і запашні апельсини, а потім в тому парку, що за Тріумфальною аркою, знаходила вільну лавочку на сонечку, і снідала, читала Писання, молилась. І мріяла потрапити в середину Església Castrense de la Ciutadella, а вона вічно була зачинена.
Потім ми гуляли з моїм найкращим другом, майже іспанцем. Або я гуляла сама і малювала. Але традиція починати ранок зі сніданку з Татком зробила мою маленьку подорож меленьким святом кожного дня. Бо мої картини застрягли на кордоні з Німеччиною, потім взагалі десь загубились… бо при реєстрації в готелі я отримала коротенький меседж на майл від коханого. Що все скінчено. І в Барсу він не приїде.

Коли скеля сипеться під ногами і розлітається за вітром, мені потрібні мої маленьки рятівні твердині, щоб кожного ранку знати, куди поставити ногу.

Я придумала це, коли одного важкого літа почала ходити о 7-й ранку в ліс на побачення з білочками. Я носила їм грецьки горішки, білочки в нашому лісі були майже ручними – брали їжу прямо з рук. Та ранкова пухнаста терапія була моїм спасінням. О 7-й ранку в лісі повно дуже кльового народу, бігунів і собачників. Але мені до них було стороною, бо я гуляла не стежками, а по заростях. Білки спускались на стукотіння горіхом об горіх, довірливо брали його лапками з протягненої долоні, і хряцали не відходячи. Або ховали під сосною. Робили "мітки" з якихось віточок і шишечок (кумедні звірятка). Часом інша білка підглядала і по гарячому переховувала. Ох, я там іноді бувала свідком таких "розборок"! Пороздававши всі горіхи, я йшла додому, теж снідати. Правильно почати день – дуже важливо (для мене).

Неможливо почати день з після обіду або з вечора, день завжди починається зранку…
Можливо, я придумую для себе ці мої "хороші ранкові традиції", щоб давати собі кожного дня шанс. Прожити щасливий день, не дати собі впасти духом, врешті решт встигнути найважливіше: бути художником, подругою, сестрою, тьотєю,… а іноді просто жінкою. А значить, бути в хорошому настрої, усміхатися, навіть коли мені страшно і я ні в чому не впевнена, щоб знаходити час і слова підтримки для тих, хто так само бадьоро посміхається, не дозволяючи собі впасти духом.

Leave a Reply