Візерунки душі художниці Марини Михайлошиної

“Мої картини – це спроба сплести в єдине український декоративний рослинний розпис і живопис, як він є. Від аналізу української народної казки і слов‘янської міфології до занурення в світ марень і фантазій, загубившись в українських візерункахˮ – так розповідає про себе талановита художниця, ілюстраторка з неординарним баченням дивовижної української краси Марина Михайлошина.

Які саме орнаменти вам до вподоби? Яких частин України? Чи вбачаєте ви подібність між художніми мотивами, наприклад, різних народів світу?

Ніколи не займалась дослідженням візерунків, щоб мати змогу відповісти на це запитання… Але колись я побачила картини Марфи Тимченко, і мені сподобалось, як вона малювала цілі пейзажі або побутові сценки засобами петриківського розпису, тоді саме і виникла ідея, щоб спробувати щось таке і собі в живописі. Мої квіти і трави не є петриківськими абощо, і я не використовую для малювання спеціальний пензлик «кошачку», просто фантазую, вигадуючи щось власне, балансуючи між декоративними квітами і живописом як таким. Мені чисто технічно цікаво поєднувати те, що начебто поєднувати не можна (різні стилі в одному творі). Така собі еклектика, але дуже доброзичлива і мирна…

Що чи хто вас надихає? Звідки ви черпаєте нові ідеї?

Безмежний архів ідей – природа. Адже найцікавіші квіти і візерунки вже придумав Бог… Коли розмірковую над якоюсь конкретною живописною задачею, цікаво подивитись, як інші художники до мене вже її вирішували. Але натхнення приходить саме, під час роботи. Його не треба чекати чи шукати, треба просто почати працювати.

Звичайно, все колись побачене, прочитане, обдумане, обговорене, лишає десь на рівні почуттів, смаків і поглядів свій відбиток… Проте так, щоб знати, що саме і на що мало вплив, то не берусь визначити… Життя надихає! Кохання, спілкування з Богом …а ще в мене аж в долоньках свербіти починає, як на очі потрапляє красивий якісний пензель, фарби тощо (усміхається, прим. ред.).

Щоб бути зараз успішним художником, треба тримати “ніс по вітру”, бо тоді не буде за що купувати матеріали. Зрештою, малювати можуть дозволити собі дуже багаті люди, які не залежать від того, що їхні картини продаютсья. Як ви оцінюєте це твердження?

Якби це було так, то не було би таких художників, як Мікеланжело, Пікассо, Ван Гог, Гоген, Шагал, Сезан… Власне, майже ніяких художників би не було. Справжніх.

Особисто я не вірю в мистецтво під замовника. Коли художник робить те, що в тренді, заради того, щоб добре продати. Якщо це не щиро, то що це мені дасть як художнику? І який взагалі тоді сенс ним бути… Потрібно любити те, що робиш. І я вірю, що на кожного художника десь є свій покупець, просто потрібно його знайти. Втім, звісно, для цього бути талановитим недостатньо.

Якщо хочеш бути успішним, то маєш постійно бути на виду в людей, постійно розповідати про те, що робиш, бо інакше про тебе просто ніхто не знатиме… Проте, від початку, звичайно, треба керуватися бажанням самовираження, а не продажу того, чого ще не створено. Бути художником – це щоденна робота над реалізацією своїх ідей і думок. А бути відомим художником – це категорія чисто зовнішня.

Про що ж саме ви зараз думаєте? Що досліджуєте?

Був період, коли я захоплювалась українським фольклором, тому всі мої картини були на тему слов‘янської міфології або української народної казки (але саме фантастичної, космогонічної казки, не побутової). Мені подобалось читати різні дослідження на цю тему, аналізувати власне сприйняття … Наприклад, що то за золоте яєчко, що за ним плачуть і дід, і баба, і річка, і дуб, і трава… (в оригіналі казка значно довша за її літературно оброблену версію). В українській традиції яйце символізує цілісність світу, тоді як мишка в нашій міфології часто – це символ світу не духовного, а матеріального, з усією його метушнею. Таким чином, один необережний рух хвостика мишки руйнує цілісність золотого яєчка…

Але мій “казковий період”, відчуваю, вже скінчився. Сьогодні мене безкінечно надихає Біблія. Навіть є ідея зробити велику серію картин. Проте, поки що не буду багато розповідати про це.

Бува період в житті художника, коли ніхто не спраймає його картини, як знайти в собі сили продовжувати творити далі?

Цікаве питання. Якщо ціль – любов публіки, то треба малювати, що публіка любить. За таким принципом працюють книжкові видавництва, якщо публіка любить «мімішне», з великою кількістю детальок, художники видавництва малюють мімішно і з детальками. Видавництво має успіх, бо воно зробило аналіз ринку і дало публіці саме те, чого та хоче.

Якщо ж головна ціль – самовираження, то питання, де знайти сили, щоб продовжувати, якщо тебе не сприймають, вже само по собі дивне, бо ти ж ніби малюєш для себе, для САМОвираження, так?

Тож, треба просто чесно відповісти на запитання “для чого я художник”, і пензлі в руки!

Розмовляла член НСЖУ та НСПУ Волотовська Наталі
http://artes.in.ua/new/1456

Leave a Reply